“Це Дніпро було чисте, вода така, як глянеш ото на три метра, все видно, яка риба, де шо на дні було лежить, все видно – така вода була чиста, тєченіє було сильне таке. А потом як весною це як розіллється і вся вода з річки виходила, і це плавню заливало. А ми, це шо лодки в нас, і це на лодках їдемо як у казкі. Ряди дерев, а по-під деревами де єсть острови, от там звєрі збилися. Там зайці, тамички єноти, лисиці…
Ну а було ж інтересно. Їдемо – дичі разної було повно, ну а жаб, гадюк все кишіло. У плавні раньше занімали городи. Все ж як оце воно заливає, все розливається, залива всю плавню. Оце їздимо лодками, а потом вода збуває і де ямки пооставалися. Значить там все стає на своє місто – річка і там суша тоді стає, а де ямки були, там ото ж озера. І є здорові озера, єсть менші, там і в озерах риби повно. Так можна було піти, невеличке озеро скаламутив і руками ми прям ловили. Такі лини, такі карасі, щучки, в’юни, коропи. А вже туди дальше Дніпро. Це тут річка через річку, каждий перейде, можна було, а Дніпро це вже було широченьке – нада лодкой було їхать. Ну хто там, пацанами ми перепливали Дніпро. Глибина була.
Так там за Дніпром було, як поїдемо як вода уже збуде на озера. Це ж батько там збирається. От поїдем на Горілу. Горіла це озеро єсть таке. Ну нада человєк двєнадцять. Те озеро здорове. Та і мене ж возьміть. «Па, ну возьміть мене» – так хочеться мені ж подивиться що ж там за озеро. Ну ладно – узяли. А воно шо, озеро здорове таке. І ряди лози. Лоза така кучерява, розкошна. Ото ж ряд лози, а тоді метрів через десять-двєнадцять другий ряд, третій, четвертий. Чотирі ряда, а скраю стоїть верба така здоровенна. Там утрьох може її не обнімеш. І то гром як ударив, і вигоріла в неї вся середина, і так вона ото диміла, і так ото осталась. То Горіла – так прозвали те озеро.
А як село ж оце затопило як цю ГЕС построїли та пустили воду, так зразу лєсорубів із Закарпаття нагнали сюди і це вони пиляли цей ліс, плавню. А тоді шо там те все гілля дрібне палили, а таке пиляли і продавали. Лєс хароший був, дорогий лєс, ну кудись же ж подівали”.
Козацьке селище Тарасівка було засноване 1740-х рр., на 1897 р. у селі мешкало 2370 осіб. Після утворення Каховського водосховища вся територія величезного села підлягала затопленню, тому мешканцям пропонували переселятись вище на степові схили.На фото Каховське водосховище із залишками плавнів біля села Вищетарасівка у 2011 році.
Спогади записані від Ізотова Петра Олексійовича 1940 р.н. у с. Вищетарасівка Нікопольського р-ну під час експедиції історичного факультету Запорізького національного університету та Запорізького наукового товариства ім. Якова Новицького у 2011 р.
Сергій Звілінський
