Ця стаття, певно, найскладніше з того, що мені доводилося писати за все своє життя, адже завжди найважче висловлювати те, що зачіпає найпотаємніші частинки душі і провокує на глибокі дискусії. Я ставила собі чітку мету: написати обґрунтовану статтю про Хелоуін, про його потворність та чужорідність. Пояснити чому з гарбуза краще зварити кашу, чи смачний крем-суп для всієї родини, а страшні костюми лишити на полицях магазину. Але потім зрозуміла, що це частина поп-культури і має місце в великих торгівельних залах, кафе, кав’ярнях для надання осені яскравих барв навіть у сірих бетонних містах. Це так само яскраво і безглуздо як гірлянди на новий рік, чи червоне плюшеве сердечко на День святого Валентина. Воно має місце бути. Але чи варто його тягнути в хату? В родину? Вирішувати вам, але перш за все пропоную вам розглянути це свято з боку автентичності та історичного значення.
То що таке Хелоуін? Хтось тут же відповість, що це кельтський Самайн, навіть наведе приклади жертвоприношення, і буде неправий.
Кельтське свято Самайн перегукувалося із давньословянським святом “Діди”, зараз його часто називають Велесовою ніччю, хоча цьому поняттю ще менше, ніж хеловінським традиціям. Перш за все Самайн було звичайним сільськогосподарським святом, приуроченим до остаточного збору урожаю. Саме наприкінці жовтня друїди призивали духів померлих, щоб пригостити смачними частуваннями. Саме з тієї сивої давнини і пішла традиція частування незнайомців, але тоді це звалося «пиріжок за молитву». Також після цього дня не можна вже було зносити збіжжя до комори, що знову ж таки було містично обґруновано, хоч і мало в основі практичні спостереження, про небезпечність такого зерна через розвиток патогенних мікроорганізмів, зокрема сажки.
Отже з Самайном розібрались. То чому ж наразі ми маємо купу страхітливих легенд і моторошних традицій, пов’язаних саме з цим днем. Все просто: історію пише переможець і, відповідно, поступово спотворює факти. Спочатку, коли на берегах Британських островів з’явилась нова релігія, то вона в спробі витіснити язичництво трохи перебрехала факти. Остаточно зіпсував реноме Самайна розвиток сфери розваг.
Тепер щодо нашого рідного. Того, що мало передаватися з покоління в покоління і всотуватися з молоком матері. Наші рідні і близькі осінні свята. Так, звісно наразі є спроби відновити і зацікавити молодь хоча б гучними назвами, такими як Велесова ніч. Але насправді це поняття з’явилося років п’ять тому і підмінило стару назву «Діди». Отож, святкувати наші пращури починали з середини вересня і, звісно, більшість святкувань носили обрядове значення. Саме в цю пору проходили сватання, молоді дівчата несли додому «весільні» свічки, під світло яких і мали б готувати посаг довгими зимовими вечорами.
У кожному селі один з вечорів, частіше за все перший, відводився на загальне святкування, окремо збиралися чоловіки поселення, для обговорення і підбиття підсумків сільськогосподарського сезону, окремо жінки вони співали пісень і готували частування, головною окрасою якого мав стати коровай. Далі збирався весь народ і жрець мав заховатися за коровай і тільки якщо це вдавалося, рік вважався вдалим і зима очікувалася ситою і теплою.
Наступні дні присвячувалися Матері-землі, вже не можна було копати, а лише проводити обрядові заходи. Тоді ж і починався цикл вечорниць, з обов’язковими гаданнями. Одним із важливих етапів святкування було вшанування предків. В цей день (до речі теж в залежності від конкретної місцевості або 31 жовтня, або 1 листопада) наші предки готували найкращі страви і обов’язково пекли млинці, як символ сонця. Також у цей день не прийнято було вирушати в дорогу, адже кожна стежина поведе не туди. Натомість рекомендувалося провести вечір в родинному колі, сни в цю ніч були пророчими. Вважалося, що це душі померлих родичів дають підказку своїм нащадкам.
Чому ж такі чудові традиції лишилися в минулому? Чому ми забули власні традиції і запозичили чужі? На мою скромну думку, це нав’язаний комплекс меншовартості. Віками тим чи іншим чином наше рідне знищували, спочатку насадженням релігії, коли нас змусили забути Рід, на догоду вигідним зв’язкам з Візантійською імперією, пізніше, коли поневолювали віками, називаючи малоросами.
Життя ставить перед нами вибір. Повністю відкинути рідні обряди, асимілювати з іншими країнами, стати просто частиною, чи лишити автентичність. Ми з гордістю вдягаємо вишиванки, купуємо вінки і співаємо «Червону калину», але натомість з радістю відкидаємо власні звичаї на догоду яскравим целюлозним святам. Ми маємо можливість повернути собі особистість, не вигадати нову, а саме свідомо крок за кроком відновити втрачене. По крихтам зібрати любов до власної землі і повагу до себе. Пропоную лишити яскраві, але запозичені атрибути тим, хто їх вигадав.
Максименко Світлана, консультант Клубу Органічного Землеробства, м.Прилуки
