Нещодавно запросив мене член клубу Леонід Федорович Назаренко подивитись на проведену ним роботу біля старої копанки в його дворі.
Леонід Федорович зустрів мене просто, як давню знайому. Повів показувати все, зроблене своїми натрудженими руками. Я записувала кожне його слово, бо говорив він не як теоретик, а як людина, що на власному подвір’ї перетворила проблему на приклад. Але ця копанка — тільки початок. Бо вже за кілька хвилин розмова перейшла до городу, саду, квітника, родини, і виявилось, що робота кипить у всьому господарстві
— Я народився й усе життя прожив у Прилуках. Ще змалку знав кожну вулицю, кожен закуток — і міста, і Броварок, як раніше називали район, де ми жили. Там були мої батьки, бабуся з дідусем моєї дружини, і вся рідня — одні сусіди й родичі навколо. Прилуки — то не просто місто, а цілий світ, де кожна хата має свою історію, а кожна криниця пам’ятає десятки поколінь.
Після армії працював трохи на заводі, а потім влаштувався у колонію — був майстром-ремонтником. Робота хоч і важка, але мені подобалась. Усе руками, усе з головою — треба знати, думати, лагодити, тримати все в порядку. Колектив був гарний, поважали мене. І зарплата, як на той час, була непогана.
Одружився я рано. Валентина була з іншого району, Кустовці, хоч і недалеко це від нас, але ми не знали одне одного. То була любов з першого погляду. Красива, тиха, розумна жінка. Познайомилися ми у серпні, а вже у жовтні одружилися. Пам’ятаю, як колись ми гуляли Удаєм весною, коли вода аж до дороги піднімалась. Валя тоді посміхнулась і сказала:
“Отут би хатинку, під вербою…” А через багато років так і сталося — правда, не під тією вербою.
Коли ми побралися, спочатку жили, як то кажуть, де прийдеться, а потім нам сказали по-секрету, що продає квартиру 3-х кімнатну Ковпак, партизан такий був, переїжджали вони тоді із сім’єю, і нам, можна сказати, пощастило. Напозичалися ми тоді грошей і по друзях, і по родичах, і кооперативу виплачували ще кілька років… Там і жили, аж поки донька заміж не вийшла. Вже й внучки з’явилися — тісно стало, та й серце щось підказувало, що час на зміни.
І тут сталося, як у старих фільмах — прийшла звістка: рідна тітка моєї дружини, яка не мала своїх дітей і важко хворіла, переписала на нас свій будинок. Вона нас любила, часто казала: «Он ви — справжня сім’я, жити тільки вам на землі треба, щоб городик свій був, садочок».
Після її смерті ми переїхали туди з жінкою, залишили дочці квартиру. Будинок старий, але добротний. Я своїми руками усе підремонтував, дах, воду провів. Город, садок, кури — усе було. Дружина займалась квітами — її квітник люди з усього району приходили дивитись, що не посадить — все приймалось, любов її до рослин дочці нашій передалась.
Поряд із нашим «новим» будинком довго стояла на продаж двоповерхова хата — недобудована, занедбана, але ми вирішили купити її для нашої Іринки, аби була ближче до нас та на своєму кутку. Розібрали ми ту хату за рік, кілька років будували нову. Участок був чималий, але все в очереті — бо ж Удай поруч, а городик і садок мріяли, щоб був. Тому боротися з зарослями почали з кінця ділянки – вирили добрячих розмірів копанку. Землю з неї використали, щоб підсипати і вирівняти город. А ще була надія, що в копанці збереться вода, заведеться риба — карась, короп, може, й лин.
Так і сталося. Хату добудували, город облагородили, копанка наповнилася водою, джерело там виявилося, запустили рибу. Донька з зятем і двома внучками були щасливі — своя домівка, городик, влітку й купатись є де. Та щастя тривало недовго. Вісім років тому в місті прорвало каналізацію. По телевізору навіть показували, як людям підвали й будинки затопило. А у наших — біда інша: каналізаційний викид пішов прямісінько до них — і на город, і в копанку. Сморід стояв такий, що й словами не передати. Про рибу годі було й говорити — вся подохла, і навіть очерет пропав. Зять двічі спускав воду, чекав, поки набереться нова, але марно — мальок не приживався, дох за кілька днів.
Я не знав, що з тим робити. І ми з зятем довго розмірковували, як врятувати нашу копанку, де ще нещодавно плавала риба й купались.
І тут пощастило. Потрапив я до Клубу Органічного Землеробства — слухав, питав, розповів про свою проблему. І підказали мені там просте, але дієве рішення — ЕМ-технологію. Це жива мікрофлора, яка оздоровлює землю, відновлює воду, і навіть повітря. В моєму випадку потрібно було наліпити ЕМ-кульки.
Я купив ЕМ-Активований і ЕМ-бокаші, дістав з погреба старе варення, приніс глини — і наліпив кульок. Складав їх у лотки з-під яєць, тримав у тіні. Через десять днів вони покрились мохом, такі сірі, пухнасті стали, вкинув у копанку — по одній на кожен квадратний метр.
І сталося диво. Через деякий час пропав сморід, вода поступово очистилась, мальок перестав гинути. Життя повернулось у копанку.
Тепер щоранку йду до доньки — через одну хату. А кішка моя вже знає маршрут — біжить городами навпростець, зустрічає. Сідаємо біля води — тиша, рибка плюскає, пахне м’ятою. І зять до нас підтягується — каже, що то в нього ранкова медитація. І справді — отак посидіти біля копанки, де знову жива вода, — то краще за будь-які ліки.
Уже третій рік, як використовую ЕМ-кульки. Пам’ятаю, перший раз як спробував — сам не вірив, що щось зміниться. А тепер щороку ліплю. Якось стало це справою не просто для душі, а зрозумів, що і для Землі… Жаль тільки, що не дочекалась результатів дружина. Померла два з половиною роки тому… Але я продовжив. Добре, що Іра тепер на городі і в дворі мені допомагає, а я їй, що там треба… разом легше.
Після копанки ми пішли дивитися город, гордість та натхнення Ірини Леонідівни, яка, як виявилося, теж є членом Клубу Органічного Землеробства.
Ми підійшли до цибулі, що росте між морквою, гарно прорвана від бур’янів косою із зелені лежала, очікуючи повного дозрівання, а морква над нею піднялась, щоб теж встигнути дозріти і порадувати господарів гарним врожаєм. Виглядає так, ніби кожен рядок — з любов’ю вишитий.
— Оце все, — каже він, — без хімії вже третій рік. І працює!
Далі була картопля — королева городу, бо її було найбільше, оброблена Актофітом, жодного колорада — стебла рівні, зелені, але вже свою молоденьку картопельку їдять.
Виноград теж уже почав наливатись, обробляли навесні Мікосаном (100 г на 6 літрів води) по бруньці, потім по листу. А тепер кожні 10 днів обробляють ЕМ-Активованим розчином: 50 г Емочки на 10 л води, і ось є результат:
— Листочки блищать,— усміхається Леонід Федорович, хвалить зятя іншого, внучки чоловіка, бо то його рук діло.
— Вчасно обробляє біопрепаратами, також, щоб був виноград, то треба третю китицю на одному пагоні видалити та і пасинки підрізати постійно.
А на клумбах — суцільне свято: клематиси, лілії, троянди, які самі виводять живцями. Між ними квітнуть левові ротики, евкаліпт, чебрець, гортензії, петунії, м’ята — аромати змішуються у п’янку симфонію літа.
— Усе квітне, все радує, — каже Ірина. — Без хімії, тільки біопрепарати. А воно ж працює! І душі легше, що внучка та доньок є чим пригостити, по-справжньому домашнім.
Єдина проблема — огірки!
Пішли ми в теплицю. В теплиці наче в бані пахло травами – евкаліптом, мʼятою, чебрецем, листочки та квіточки яких були розкладені по землі, біля кожного кущика огірків, щоб відлякували шкідників.
— Я купила в Клубі ОЗ огірки, сорт «Воргебірштраубе», розрекламований по інтернету. Так їх хотілось придбати, що чекала, поки зʼявляться, бо спочатку не було. Посіяла в стаканчики, в теплицю потім висадила, над ними бігала, а вони більше цвітуть, ніж родять. Плоди кривенькі, мало їх, та ще й гіркуваті. Може, сорт такий, або не для теплиці, — каже Ірина. — Не раджу (прим. редакції: ці огірки дійсно не підходять для теплиці, вони бджолозапильні). От «Амур» хоч трохи порадував, хоча теж слабо, порівняно з минулим роком, чи то літо таке, не для огірків? Але я ще підсіяла, може, вродять пізніше «Фенікси».
Я вже збиралась йти. Подякувала Леоніду Федоровичу за щиру розмову, за цікаву життєву історію, за мудрість, яку передає дітям і словами, і своєю врівноваженістю та спокоєм, і світлом в очах. Подякувала й за те, що розповів про свій досвід — справжній, виплеканий роками, не з книжок. І вже була майже на порозі, як мене раптом не відпустили.
— Та Ви куди, — усміхається Ірина Леонідівна, — якраз шашлики чоловік піджарив, та й діти під’їхали, — сьогодні ж Петра і Павла! Свято, як не крути. Сідайте з нами.
В дворі, в тіньочку, під гарно підстриженими ялівцями, поставили та накрили діти стіл.
І знаєте, якось так затишно стало. Не змогла відмовити, сіла за стіл майже з незнайомими людьми, а відчуття — ніби з родичами. Усе просто, щиро: теплий хліб, домашня зелень, сміх онука, що щось перепитує в мами та діда, жарке повітря, що пахне м’ятою, ялівцями і димом.
Турботлива господиня Ірина пропонує різні страви від яких неможливо відмовитись. Адже вона приготувала кабачки за новим рецептом — ніжні, з легким часниковим соусом і зеленню. А шашлик — по-кримськи, за рецептом тьоті Свєти з Криму був просто неймовірно смачний.
М’ясо тануло в роті, і я, не стримавшись, записала рецепти — і для себе, і для вас, дорогі читачі.
Коли вже все спробувала, поговорили про город, про квіти, навіть про гіркий перець і його користь — час було рушати.
Провели мене до машини, та біля двору я раптом зупинилась. Там, уздовж паркану, росли густі, рівненькі ялинки — ніби під лінієчку. Темно-зелені, пухнасті, як у казці.
— А що то за сорт, як ви їх так виростили? — питаю.
Леонід Федорович усміхається:
— То не я. Тим займається чоловік онучки. Кожного року підстригає — ретельно, як художник. Любить це діло. І, коли треба, обробляє біопрепаратами — спеціально для хвойних, бачите, які вони красуні, а ніхто не вірить, що це звичайнісінькі ялинки з лісу накопали колись маленькими, а вони непомітно швидко виросли. Відчуваєте, який аромат від них? Наче ліс поряд! Вишням з ними тіснувато вже, то приходиться стригти все разом: і ялинки, і вишні, але, як показав досвід, і вишні, і ялинки від такої процедури, як стрижка, ще гарнішають, можливо, просто їм дуже подобається постійна увага та догляд? Знаєте, мені так приємно, що біля них тепер фотографуються. Значить, людям подобається. Хтось щось піддивиться, щось запитає. А потім сам спробує. Якщо хтось навчиться — отоді праця важлива, потрібна.
Все було б добре, якби люди жили в мирі. Родичі — щоб родичались, сусіди — щоб здоровались, товаришували, допомагали одне одному, як було колись. Бо що ще треба? Земля є, хата є, праця є… Тільки миру й бракує.
Ці слова — від щирого серця, відкритого до добра, з глибокою мрією, що не тільки особиста, а й спільна для багатьох, зачепили за живе.
Леонід Федорович поглянув на небо. Воно того вечора було чисте, лагідне, мов і справді готове прийняти всі добрі мрії. А я знаю: мрії збуваються, вірю і надіюсь — так і буде.
Організатор Клубу ОЗ, Селюх Т.Л.
