Ніна Миколаївна Селюх усе життя пропрацювала в дитячому садочку. Обожнювала свою роботу — допитливі оченята діток, їхні успіхи у підготовці до школи неабияк радували й надихали її.
Завжди енергійна і весела жінка з понеділка до п’ятниці віддавалася улюбленій справі та двом красеням-синам. А на вихідних — обов’язково, без пропусків, із міста — на потяг, і за декілька зупинок — рідне село. Там роботи не переробити!
Батько й мати, коли ще були живі, завжди чекали, щоб і доньки, а їх було троє (у кожної по 2–3 діточки, а потім і внуки, і правнуки), обов’язково були в селі на всі важливі свята. Та й на вихідних усім було чим зайнятися — і відпочити від міського шуму, що, на їхню думку, для дітей було обов’язковим.
Як тоді було весело й гарно! Дитячий сміх, гомін по всьому дворі, у городі кипіла робота, весела метушня — хто де спатиме: чи на горищі, чи на соломі, чи в літній кухні, чи на печі. Усім вистачало місця.
А зараз, — говорить Ніна Миколаївна, — батьків і сестер уже кілька років, як немає, і родинне гніздо осиротіло. Сама ж вона вже давно на пенсії, тому живе в батьківській хаті майже від ранньої весни і до пізньої осені.
Чи не сумно, чи не страшно їй?
Буває всякого. Хочеться, аби з рідні хтось приїжджав частіше.
Правда, є в неї ще одна віддушина — кілька років тому сусідську хату купила молода пара з двома маленькими дітками — Вікою та Назарчиком. От вони її й радують! Кожного дня в неї, бо для них вона — і найкраща подруга, і тітонька, і бабуся, і вчителька. Бо букварик у неї на кухні не просто так лежить — а щоб нову букву міг маленький приятель Назарчик у Ніни вивчити.
Отак гуляючи, вони й вчилися: на піску писали букви, сміялися, коли палички не слухалися чи ламалися посеред літери. Так само й лічбу вивчили — пряму й обернену. Весело було обом.
У Назарчика все вдається. Вікуся трішки старшенька, більш сором’язлива дівчинка, але так приємно з нею вчити, коли просить допомогти з уроками. Ось недавно й дроби довелося згадати. Навіть не думала, що таке прийдеться не лише згадати, а ще й пояснити — та так, щоб зрозуміло.
А як їсти вони люблять у баби Ніни! Що б там удома не було — у неї кажуть, смачніше. Можливо, мамі не зовсім приємно, але це діти. Так і в дитинстві в багатьох було — аби не вдома їсти
Отож смаколики для діток завжди є приховані. Найбільше вони люблять налисники — тож Ніна Миколаївна напікає їх побільше, щоб у морозильній камері завжди були. Каже, пече зразу на двох сковорідках, а як на трьох — то треба помічника, щоб складав.
Сковорідки в неї ще ті — мамині, важкі алюмінієві. Перед випічкою налисників їх треба розжарити кілька хвилин із сіллю, щоб не пригорало.
І рецепт! Ловіть, печіть і смакуйте — я для вас записала:
На 1 л молока — 8–10 яиц (можно 8).
Муки — 8–10 ложек с горкой.
Иногда клали вместо части муки картофельный крахмал — экономили, но когда такие блины остывают, то ломаются. Можно взять половину муки, половину крахмала. Хотя если яиц кладете много — то крахмал не нужен, они и так держатся. Поэтому сейчас делаю мучные, тоненькие-тоненькие.
Головне — правильно почати приготування.
Яйця гарненько збити з мукою, а лише потім додати молоко, сіль (на кінчику ножа) і трішки цукру — щоб не солодке було, бо тоді не печуться, а горять.
Каже: краще тоді досолодити, хоча начинка з творогу солодка, тож може й не треба — хто як любить.
А далі все просто: покрутити налисники в трубочки з начинкою, порізати рівненькими шматочками й перекласти в каструлю шарами — масло, налисники, трішки цукру, знову масло.
Далі — на водяну баню, щоб не перепекти, а гарненько прогріти.
І все — готово!
Хай там що не кажуть у соцмережах — чула від внучки, — але налисники на 2–3 яйця з водою, мінералкою, що там ще, то не те! Пробувала — знаю точно: за цим рецептом налисники самі пливуть у рот.
Так і є — смакота неймовірна. Спробувавши один раз, хотітиметься завжди.
Далі наша розмова перейшла на наступаючі холоди, зиму. Вона не дуже радує мою співбесідницю. Адже на зиму Ніна Миколаївна переїжджає у свою міську квартиру.
— Яка ж та зима довга, — говорить. — Важко дочекатись весни.
Та ще й котик завівся. Був такий дикий, неслухняний і противний, а зараз — просто не налюбується: ніжний, спокійний, милий. Але як його в квартиру?
Він же то в лісі, то в городі, то десь на горищі. Тільки на вечір приходить грітись і ніжитись. А ще й смачненького перекусити треба залишити — такими очима дивиться, що як йому не залишиш!
Тож узимку до сусідів ходитиме — Віка з Назарчиком пообіцяли приглядати.
— А я як подумаю, що б було з хатою та всією садибою, якби не мала змоги приїздити, — то страшно стає, — каже Ніна Миколаївна.
Наглядним прикладом є безліч осиротілих дворів поряд. Колись то було велике село — і школа, і садочок, і сільрада, і сільський клуб із великою бібліотекою. А ще був величезний піонерський табір, бо село Дзюбівка розташоване в центрі лісу — сосни, свіже повітря, трави, а поряд ще й річка текла, ставків три.
А людей скільки жило!
— Так хочеться зберегти всі ці спогади, двір, стару хату, — турбується жінка, — щоб усе там було до ладу, як і раніше. Адже коли хто з внуків чи правнуків, рідних чи двоюрідних приїде — то вже яка радість!
Тепер тільки на гробки збирається по можливості наша родина — хоч яка там вся… Війна змінила звички, відняла можливості.
Її Батько говорив, що немає нічого страшнішого, ніж війна. Він у своєму житті пройшов дві. Мабуть, добре, що не застав третьої…
Але життя продовжується. Треба кожної весни садити, сіяти, обробляти город — щоб було що їсти собі й внукам, передати домашнє, не оброблене хімією. Хоч якась допомога, бо з такою пенсією… що там казати.
Зазвичай уже з осені Ніна планує посадки на наступний рік. Після того, як вибирає картоплю чи щось інше — засіває гірчицею.
А цим літом сестрин онук привіз пасіку у двір.
— Ось подивися, як бджілки радісно кружляють на цих жовтих квіточках, — каже. — Душа радується, що їм є де нектар брати. Бо в жовтні в лісі мало що цвіте, а на полях усе зібрали.
А я ж і за них турбуюся.
От капуста в цьому році не боялася білокрилки! Раніше ходила біля неї майже щодня, щоб урятувати, а цього літа тричі обробила Актарфітом з Ад’юмаксом (прилипачем) рано-вранці, по росі — і все!
— Виріжу ось і вам спробувати, — каже. — Це така смачна капуста: і в борщ, і на квашення!
Запитала, як краще квасити.
То Ніна Миколаївна сказала, що є в неї записаний новий рецепт — пробувала кілька разів, але все одно, каже, що найсмачніша — та, що по маминому рецепту.
Тоді квасили багато.
Брали чотиривідерну каструлю, сікли капусту, пересипали сіллю, але обов’язково, щоб малосольна була. Перекладали яблуками — сорт був такий, «Сивак». Потім раз на день чи через день дерев’яною палицею протикали, випускали газ, що збирався. І через кілька днів — готово!
Потім про борщ заговорили.
Зараз, каже, засмажку більшість господинь робить, а навіщо — не розумію.
Я ж по-старинці — затовчую. Беру ступку: дрібненько, тонесенько нарізаю туди сало (краще настругати замороженого, тоншеньке виходить), з цибулею та зубчиком часнику, і гарно товчу, щоб не було комочків. І в самому кінці варки — в борщ. От як спробуєш — скажи, чи сподобалось?
Отак, говорячи, дійшли до палиці, вкопаної на городі. Коли Ніна Миколаївна дістала ту палицю й почала копати, я не могла зрозуміти, що вона там приховала. Через хвилину викопала торбинку, а в ній — хрін.
— Візьми, — каже, — і собі натреш, буде вам до столу.
Я запитала, чому вона його прикопала. Уперше таке бачила.
Відповідь була проста:
— На городі багато росте, треба потроху видаляти, щоб не розростався. А як треба на кухні — у мене вже готовий є. Взяла, скільки треба, решту — в торбу і назад у ямку, щоб не в’яв і свіженьким залишався. Так завжди в нас робили.
І рецептик приготування хрону:
Хрін потерти на картопляну тертушку.
Додати соку буряка стільки, щоб червоне було, трішки води, щоб не густе. А далі — за смаком: лимонна кислота, сіль, цукор.
Отак дійшли до хати, де великою гіркою красувалися гарбузи — помаранчеві, жовті, зелені, і круглі, і грушоподібні.
Сорти щороку вибирає в Клубі від «Сонячного Березня», бере різні — бо дуже подобаються ці плоди, їхня форма, вони ще як прикраса двору по осені — любується ними.
— А що потім із тими гарбузами? — питаю.
— У старшого сина є курочки — то для них буде, — сміється.
А ще буде яблука квасити в гарбузі, як заведено було з дитинства.
Правда, гарбузи тоді були інші — не такі солодкі, як тепер. Але мати вибирала найбільший, найспіліший для такої справи.
Зварить гарбуз, води щоб чималенько було, охолодить, перемне до пюре, заллє ним яблука — у неї «Антонівка», можна й інші зимові сорти брати, накриє полотняною ганчіркою, зверху гніт, щоб повітря виходило. Стоїть у сінях чи в погребі, головне — щоб холодне місце.
Доставали навіть на Паску — коли долежували — їли їх першими, бо як полежать трохи без розсолу, то чорніють швидко.
Згадала Ніна Миколаївна — і сльози заблищали в очах:
— Якби не війна! І зараз могли б збиратися — хоч і в іншому складі, але ж скільки родичів тепер десь по світу блукає… Не кажучи вже про тих, хто пішов.
Та надія живе. Ніна Миколаївна каже, що вірить: знайдеться, кому доглядати за хатою. А поки вистачає сил — буде берегти, приглядати й чекати на свою зміну.
Ця жінка, моя родичка по чоловіку. Людина, яку важко описати кількома словами. Здається, що її серце завжди відкрите для світу, навіть коли доля не раз торкалася болем. Усе в неї ладиться в руках: і город, і квіти, і дім. Вона просто живе, як уміє. Та є в ній щось особливе — наче невидимий світильник, який світить усім, хто поруч. Я часто думаю: звідки в ній стільки сили? Мабуть, із самої землі, із пам’яті роду. Бо в таких жінках — коріння нашого народу. І щоразу, коли я буваю в неї, мені хочеться сказати: бережи себе, бо такі, як ти, тримають цей світ.
Тетяна Селюх, член Клубу ОЗ, м.Прилуки
