Святочне ворожіння

святочне ворожіння
Головна » Новини » Святочне ворожіння

Ось і відгриміли жнива, зібрали врожай — і село зітхнуло з полегкістю. Осінь склала свої повноваження, їй на зміну прийшла зима.

Роботи стало менше, почали готуватися до прийдешніх свят: наводити лад у господарстві, готувати різні смачні наїдки, частування…

***

Ми стоїмо на пагорбі, а перед нами у видолинку, мов на долоні, розкинулося наше село, вкрите білою пухкою ковдрою. Як грибочки, витикаються з неї біленькі чепурненькі хатки із засніженими солом’яними стріхами. Їх двори — обрамлені невеликими, уміло сплетеними тинами, доглянутими садами у срібному мереживі. Ген, на околиці села стоїть церква, повита у сизий туман, і лиш баня виблискує золотом на сонці.

Холоднішає. Мороз починає щипати щічки, ніс, руки. А ми, сестри, стоїмо і усміхаємось, милуємось цією дивовижною красою.

Скільки себе пам’ятаю, ми майже завжди були разом: і гралися, і працювали, і відбували покарання. Люди навіть нарекли нас одним ім’ям чи то пак по батькові — Юстинівна (такий собі каламбур, тобто поєднання імен Юстина та Іванна). Дивне таке слово той “каламбур” — одразу й не здогадаєшся, що воно означає. Це дідусь нас так жартома називає. Каламбур. Гм. “Бур” ніби схожий на “буря”. З певністю можна сказати, що ми збурюємо купу емоцій, не раз же нас сварили за наші невпинні витівки. — Юстинівно!!! — голос відриває мене від міркувань, — це вже мати кличе, певне обідати. Ех, як же не хочеться залишати нашу улюблену місцину, однак йдемо.

святочне ворожіння

…Вже кілька днів як відгуляли Різдво — і все навкруги сповнилося якимсь новим духом, новим життям, вірою, надіями, сподіваннями.

Радість і щастя, немов витають у повітрі, зазираючи у кожну душу, кожне серце.

Ці святочні дні вважаються особливими, загадковими, навіть чарівними й містичними, адже саме у ніч з Меланки на Василя (з 13 на 14 січня) доля може відкрити свої секрети й таємниці. Недарма ж прабабця розповідала, як ворожила у цю ніч: що нагадала — все справдилося.

Тож щойно перші сутінки лягли на землю і на небі де-не-де замерехтіли зорі — дівчата у щонайкращих вбраннях стали збиратися гуртом — поворожити на судженого-рядженого.

Нас розбирає цікавість. Як же хочеться, бодай одним оком глянути, привідкрити незвідану, таємничу пелену свого майбутнього.

Ми вбираємось у білосніжні вишиті сорочки й святкові спідниці з блакитною та малиновою запасками – фартушками їм у тон. Образ довершують дукати та кілька разків намиста, знайдені у шафі. От і готові: тихенько підкрадаємось й приєднуємось до гурту, проте нас помітили:

— Еге, а ви це куди зібрались ?! Вам, Юстинівно, ще в ляльки гратись та забавлятись, а вони, бачте, ворожити йдуть, — дівчата зареготали і подались далі. Втім, ми не полишили своєї затії, адже були не з тих дівчат, що відступають, зазнавши опору.

Ми заховалися у найвіддаленішому куточку хати і вирішили влаштувати все самостійно. Обережно, тріпочучи від хвилювання, наливаємо у глиняну миску трохи води. Запалюємо свічку. Її тремтливе полум’я розливає мінливе світло, огортаючи теплом півтемряву, а синя ніч за вікном доповнює неповторну атмосферу очікування дива. Далі розтоплюємо віск і вливаємо його у холодну воду. З цікавістю спостерігаємо як він застигає, утворюючи різні форми, і з трепетом, підсвічуючи вогнем, пильно вдивляємось у тіні новоутворених воскових химер, намагаємося розгадати профіль судженого, побачити своє майбутнє.

святочне ворожіння

Кімната здається такою незвичною і таємничою — стає трохи моторошно, та ми лиш ближче присуваємось одна до одної, на щоках виграє рум’янець, наші серця б’ються в унісон.

Ось Юстина бере свою фігурку і — ми ледь не скрикнули з подиву: на стіні, хоч і не чітко, вимальовується тінь юнака. Заворожено вдивляємось — в очах сестри з’являються дивні, незрозумілі, небачені раніше вогники. На жаль, з тіні моєї воскової фігурки годі було щось розібрати. Можливо, тому що я на два роки молодша. Це вже напевне.

Ця подія дуже сколихнула наше життя. Ми ще довго думали про це видіння, перешіптувались… Проте невдовзі плин часу, буденні справи знову поглинули нас і наше святочне ворожіння потроху почало відходити у забуття…

***

Пройшло кілька років. Ми підросли й стали більш заклопотаними, втім це зовсім не заважало нам проводити час разом, а деколи навіть викидати коники, хоча вже набагато рідше.

Ось і сьогодні стоїмо біля криниці та набираємо воду, коромисла лежать на траві. Балакаємо, жартуємо, сміємось. Раптом, десь поруч почувся голос: “Гей, дівчата, чи не дасте напитись мені та коневі ?”

Юстина саме тримала відро з водою, однак те вислизнуло з її рук, обличчя зблідло, потім вкрилось рум’янцем, затим знову зблідло. Я дивилась на неї і не могла зрозуміти.

— Ей, Юстю, ти не захворіла бува ?

Сестра стояла, мов вкопана. Я подала води парубкові, а вона все стояла: здавалося, бачила все і не бачила нічого одночасно. Юнак подякував та й подався своєю дорогою, раз по раз здивовано озираючись.

Тепер я вхопила її за плече і почала трясти, приводячи до тями.

— Та що ж з тобою таке ?!

— .. Ццце … ввін, — тільки й промовила сестра, а у її очах знову заграли ті незрозумілі вогники, бачені на ворожінні…

Відтоді Юстя стала сама не своя: невесела, неуважна, замріяна, навіть трохи змарніла. Я вже було хотіла порадитись з мамою, коли це одного дня на нашому пагорбі сестра розповіла мені про Ореста — саме того юнака, чию тінь ми бачили на стіні, і кого зустріли нещодавно коло криниці.

Де вже вони зустрілись і як познайомились — я ще не знаю. Моє серце радіє та сумує водночас. Я знаю напевне: моя дорога, люба Юстина буде щасливою. І хоч трохи жаль, та що вдієш — ми стаємо дорослішими — і Юстинівні доведеться залишитися у спогадах нашого дитинства.

Анна Камелі

Поширити інформацію у соцмережах та месенджерах:

Схожі статті

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Scroll to Top
Вхід на сайт