Спеціальні посіви рослин, надземна маса яких частково чи повністю заробляється у ґрунт, мають назву сидерація, а самі культури – сидерати. Термін «сидерація» вперше запропонував у ХІХ столітті французький вчений Ж. Віль. Ми вважаємо, що під «сидерацією» слід розуміти заробіток не лише надземної маси, а й кореневої системи, тобто усієї рослинної маси.
Рослинну масу на зелене добриво широко використовують майже в усіх країнах Європи. Сидеральні культури, а їх – понад 60 видів, збагачують ґрунт поживними речовинами, покращують структуру його верхнього шару, водний, повітряний, тепловий, фітосанітарний режими та сприяють захисту ґрунту від ерозії.
Зелене добриво є невичерпним, постійно поновлюваним джерелом органічної речовини. Відомо, що за своє життя на формування біомаси рослина бере з грунту лише 10% «матеріалу», а 90% одержує з повітря, енергії сонячних променів. За своєю ефективністю сидерати прирівнюються до напівперепрілого гною з коефіцієнтом 1,5. Сидерати сприяють природному відтворенню родючості грунту. На полях, зайнятих ними, не пересушується верхній шар, не гине біота, а лише сприяє фотосинтезу, збільшуючи накопичення поживних речовин.
Вибираючи ту чи іншу сидерати, потрібно враховувати кліматичні, ґрунтові й організаційно-економічні умови господарства. Особливу увагу треба звертати на насінництво, оскільки вартість насіння складає основну статтю витрат при вирощуванні культур на зелене добриво.
У «Агроекології» як сидеральні культури використовують багаторічні бобові трави (еспарцет виколистий, люцерну посівну), однорічні бобові (вика яра), котрі більш корисні для збагачення грунту поживними речовинами. Використовують також гречку, редьку олійну, гірчицю, а також сумішки вика яра та овес посівний, редька олійна та овес посівний. Є також несіяні сидерати (отава вико–вівса, падалиця зібраних культур).
Відразу після сходів сидерати починають “працювати” на родючість ґрунту. Бобові культури збагачують ґрунт азотом, який фіксують із повітря бульбочкові бактерії, розміщені на їхніх коренях. Накопиченого азоту вистачає як самій сидеральній культурі, так і наступній після неї культурі у сівозміні. Позитивний вплив сидерації на родючість ґрунту і урожайність сільськогосподарських культур зберігається протягом трьох років. Так само, як і гній, сидерати є важливим джерелом для синтезу органічної речовини ґрунту.
Під впливом бобових сидератів у 4–7 разів збільшується кількість бульбочкових бактерій, значно підвищується ферментативна активність грунту, покращуються його фітосанітарні та воднофізичні властивості, створюються умови для інтенсивного розвитку мікроорганізмів і мікрофауни. Позитивна дія сидерату триває протягом 3–4 років.
Широке впровадження сидератів сприяє включенню в малий кругообіг з більш глибоких генетичних горизонтів ґрунту невикористаних резервів фосфору, калію, кальцію, магнію та інших елементів живлення рослин.
Агрохімічними дослідженнями встановлено, що після еспарцету при його врожайності 275 ц/га після мінералізації зеленої маси у грунті накопичується N145 P25 K75. Після вики озимої та ярої при врожайності 250 ц/га у грунті залишається N160 P75 K200. Після вико-вівсяної сумішки – N120 P35 K80. Після гречки, зелена маса якої заробляється двічі, вміст макроелементів у грунті досягає — N200 P135 K305. Після гірчиці білої при врожайності 250 ц/га вміст макроелементів становить — N60 P40 K90. Після редьки олійної при врожайності 450 ц/га вміст макроелементів дорівнював N85P65 K245.
У зв’язку з цим, для порівняння, приводимо рекомендовані норми внесення мінеральних добрив для зони Лісостепу. Так, для пшениці озимої вони становлять N 90-120 P60 K 90, пшениці ярої та сої – N60 P60 K60, кукурудзи – N90-120 P60- 90 K90-120, соняшнику – N60 P60-90 K40-60, буряка цукрового (за нестійкого зволоження) – N85-100 P120-130 K115-125.
Сидерати вирощують з підсівом до покривної культури, поукісно і пожнивно. У першому випадку, у рік вирощування сидерати підсівають під покривну культуру (ячмінь ярий) або висівають безпосередньо після збирання основної культури (поукісно, пожнивно). В процесі вирощування сидеральних культур з підсівом під покривну культуру поле обробляють за технологією підготовки ґрунту для покривної культури. З метою вирощування сидератів післяукісно або пожнивно, ґрунт готують рекомендованими агрегатами на глибину 6–8 см. Головне – не допустити розриву між збиранням попередника і сівбою сидерата, бо це призводить до значної втрати вологи і, як наслідок, гіршого розвитку сидеральної культури. Важливо також забезпечити загортання насіння у вологий ґрунт. Сівбу проводять одразу ж за обробітком ґрунту або одночасно з ним. Основний спосіб сівби – звичайний рядковий; норми висіву для післяукісного або пожнивного посіву збільшують на 20–25% порівняно з оптимальними умовами (за сівби весною) і загортають його на 1–2 см глибше. Після сівби проводять коткування, при необхідності досходове і післясходове боронування легкими посівними боронами.
Найкращі результати для одержання дружних сходів і наступного росту сидератів дає саме поверхневий обробіток ґрунту: зберігається волога, зменшується забур’яненість, не ущільнюється ґрунт. У поєднанні з сидератами поверхневий обробіток забезпечує найефективніше збереження та підвищення родючості ґрунту.
За вирощування сидеральних культур відтворення родючості ґрунту, забезпечують самі рослини. Цю їх властивість підраховано навіть математично. За своє життя на формування біомаси рослина бере з ґрунту лише 10 % “матеріалу”, а 90 % одержує з повітря, енергії сонячних променів.
Таким чином, на кожну тону врожаю сухої речовини (основної та побічної продукції) багаторічні бобові трави (люцерна, еспарцет) фіксують з повітря приблизно 30–38 кг, люпин і кормові боби – 20–27 кг, горох – 10–15 кг азоту.
Система заробки сидератів у «Агроекології» використовується досить проста. Залежить вона від маси і росту різнотрав’я. Якщо травостій невисокий –30–40 см і вже починається бутонізація, запускають у загінки трактор із дисковими боронами. Гарно відрегульований агрегат з чітко настроєними під потрібнем кутом атаки робочими органами легко заробляє травостій. Як правило, проводять дискування у два сліди, коли при зворотньому проході половина борони обробляє уже задисковану смугу. Тоді робочі органи йдуть полем чіткіше, а дискова борона краще заробляє сидерат.
Для заробки сидератів у господарстві використовують дискові борони імпортного виробництва. Як правило борони мають рами, які дозволяють всім робочим органам здійснювати поверхневий обробіток незалежно від конфігурації ландшафту на точно визначену глибину. Класичні диски у них поєднуються з «ромашковими». Це дає гарну можливість водночас і подрібнювати сидерати, протидіяти бур’янам, і розпушувати землю. На додачу, дискові борони оснащені котками, налаштованими на притрамбовування зеленої подрібненої маси.
Вкрай важливо заробляти сидерати вчасно. На збіднених грунтах за умов спекотного літа вони ростуть повільніше. Вступають у бутонізацію і цвітіння при висоті 15–20 сантиметрів. Восени добре доглянуті площі, на яких вирощувались сидерати, найперше йдуть під вирощування пшениці озимої.
Видовий склад і технології вирощування сидератів
Еспарцет виколистий або посівний

Однією з основних сидеральних культур є еспарцет виколистий або посівний. Він формує на перший рік до 180 ц/га сирої маси, на другий рік – 270–300 ц/га з високим вмістом азоту, фосфору, калію та ряду мікроелементів. Після його дискування у фазі бутонізації — початку цвітіння у ґрунт надходить більше 10 т/га органічної речовини (за вмістом вуглецю це еквівалентно 40-45 т/га гною). При цьому, одна тона органіки еспарцетового сидерату у 2–3 рази дешевше однієї тони гною. Коренева система еспарцету є потужним біологічним розрихлювачем, що покращує структуру і водопроникність ґрунту. Еспарцет – добрий попередник під всі культури, особливо під пшеницю озиму.
Еспарцет сіють рано навесні під покрив ранніх ярих зернових, зокрема ячменю, звичайним рядковим способом. Норма висіву 6–8 млн. схожих насінин на 1 га (100–120 кг/га). Глибина загортання насіння – 3–4 см.
При збиранні покрівельної культури потрібно залишати стерню висотою до 15 см для кращого снігозатримання.
На другому році життя еспарцет використовують як кормову культуру: перший укіс − на сінаж, з другого − отримують сіно, оскільки рослини менші і якість сіна краща.
На третьому році життя еспарцету на сидерат використовується перший укіс або отава. Заробку зеленої маси проводять не глибоко дисковою бороною у два сліда, щоб не витягнути корені. Дискування проводять на половину захвата борони, друга частина її повторно обробляє уже звалені рослини. Кореневі шийки залишаються неушкодженими і за 10–12 діб поле знову зеленіє, після трьох тижнів рослини досягають фази стеблування – початку бутонізації. Основний обробіток проводять плоскорізним культиватором, обладнаним лапами, налаштованими на глибину 5–6 см, щоб агрегат підрізав, а не витягував кореневища рослин, після відмирання яких утворюється вертикальний дренаж грунту, що сприяє покращенню його водного і повітряного режиму.
Остаточно припиняє відростання еспарцету передпосівна культивація. Головна умова її виконання – не раніше доби до сівби, оскільки за ранньої культивації на полі залишаються зимуючі бур’яни, а за більш пізньої вони знищуються. Як правило, на цьому полі висівається пшениця озима.
Люцерна синя або посівна

Однією з цінних культур для сидерального добрива є люцерна посівна або синя, що визначається її високою продуктивністю. Під впливом люцерни поліпшуються фізичні властивості ґрунту особливо його структура. Люцерна захищає ґрунт від вітрової і водної ерозії, сприяє розсоленню його верхніх шарів, збагаченню його азотом і органічною речовиною (після її відмирання і розкладання у ґрунті залишається до 200 кг/га азоту). Вона швидко відростає (3–4 рази протягом вегетаційного періоду) і може давати урожайність зеленої маси тільки за один укіс 200–250 ц/га.
Сіють люцерну, зазвичай під покрив ярих зернових культур (найчастіше – ячменю). В люцерні дуже багато твердого насіння, а тому його обов’язково треба скарифікувати. Сівбу проводять одночасно з покривною культурою зернотрав’яною сівалкою рано навесні звичайним рядковим способом на глибину 2–3 см. Норма висіву – 12–14 кг/га насіння люцерни, а норму висіву покривної культури — ячменю, — зменшують на 20 %. Для сидерації використовують перший або другий укіс люцерни четвертого року життя, а також люцерну п’ятого року життя. Після відростання люцерни і бур’янів до висоти 15–20 см зелена маса заробляється дисковою бороною на глибину 3–4 см, що сприяє збереженню вологи у грунті. У подальшому поле готується під посів пшениці озимої як зайнятого пару.
На схилових полях, де існує загроза ерозії грунту в період червневих та липневих злив, така технологія неприйнятна. У цьому випадку на сидерат краще використовувати другий укіс. Після першого укосу проводиться мілке дискування (3–4 см) так, щоб коренева система не вилучалась із грунту і стерня залишалася на поверхні. Глибина обробітку регулюється за рахунок кута атаки робочих органів лущильника. Після 25–30 діб відростання люцерни, проводить – ся обробіток плоскорізним культиватором на глибину 3–4 см. При цьому зелена маса залишається на поверхні грунту, а коренева система − у грунті. Після 2–3 діб, коли зелена маса підсохне, проводиться дискування з метою перемішування маси з грунтом. Особливість такого обробітку полягає в тому, що коли перший обробіток проводити дисковою бороною, видаляються корені рослин на поверхню і не буде досягнутий важливий для органічного землеробства ефект капілярності грунту.

У подальшому, за появи бур’янів проводиться мілка культивація, передпосівний обробіток на глибину заробки насіння, сівба − в оптимальні строки.
Таким чином, на рівнинних полях грунт можна звільняти від рослин раніше, а на схилових − рослини залишаються до сівби, що забезпечує захист грунту від можливої ерозії.
Сидеральний пар після соняшнику
Після збирання соняшнику при настанні мінусових температур необхідно подрібнювати залишки стебел, не вилучаючи кореневу систему на поверхню грунту. Для цього використовують спеціальні шлейфи, які змонтовані із газової труби діаметром 150 мм, швелерів, розміщених з таким розрахунком, щоб зберегти перекриття обробітку. Перший ряд швелерів монтується на цепах на відстані 70 см від труби, другий ряд − через 50 см. Якщо відстань менша, шлейфи будуть забиватись рослинними рештками. На сухому грунті швелери прикріплюють ребрами вниз, коли грунт вологий, швелери повертаються ребрами догори, інакше агрегат буде забиватися рослинними рештками.

Весною проводиться лущення на глибину 5–6 см, щоб не витягувати корені на поверхню грунту. За такого обробітку падалиця насіння соняшника залишається на глибині 2–3 см і швидко проростає. Весняна культивація зменшує максимальну кількість падалиці, після чого проводять сівбу вики ярої як сидеральної культури або суміші вики ярої з гречкою.
Другий варіант підготовки поля ефективніший з точки зору більшого накопичення вологи. При цьому, після збирання соняшника поле залишається на зиму без будь–якої обробки. Стебла соняшника сприяють більшому снігозатриманню, що позитивно впливає на нагромадження вологи у грунті. Навесні стебла соняшику та інші пожнивні рештки подрібнються кільчасто–шпоровими котками. Наступне дискування вирівнює поле і сприяє проростанню падалиці соняшника, яка знищуються передпосівною культивацією. Після цього висівається вика яра в чистому вигляді (норма висіву – 80–100 кг/га), або в сумішці з гречкою (норма висіву – 40-50 кг/га).
У фазі цвітіння вики ярої зелену масу заробляють дисковою бороною. Якщо попередньо провести прикочування, рослини краще подрібнюються, що сприяє кращому перемішуванню рослинної маси з грунтом, підвищується активність грунтової біоти, прискорюється процес розкладання рослинних решток.
Після дискування за сприятливих умов активно проростають бур’яни, залишки падалиці соняшника, вики ярої та гречки. Поле зазеленіє і необхідно витримати до того часу, доки рослини не виростуть до 15–20 см. Потім знову проводять мілке дискування.
Якщо у грунті достатньо вологи – сходить щириця. Рослинам дають рости до сівби озимих. За цей період вони досягають висоти до 30 см, їх придисковують. У цьому випадку не завжди є можливість проводити передпосівну культивацію, тому проводиться мілке дискування, сівба пшениці озимої і прикочування.
Після соняшника як сидерат може висіватися також гірчиця біла або гречка. Якщо поле характеризується більшою кількістю вмісту гумусу і поживних речовин, висівається гречка. За низьких показників родючості краще висівати вику яру.
Використання гречки

Для поліпшення структури верхнього шару грунту, збагачення його поживними речовинами і як меліорант використовується гречка. Її висівають звичайним рядковим способом з нормою висіву насіння 80–110 кг/га. Заробку надземної маси в грунт проводять 2–3 рази протягом вегетаційного періоду. Поле, відведене під сидерацію, засівають гречкою навесні в ранні строки. У фазі цвітіння-плодоутворення надземну масу заробляють у грунт дисковою бороною. Дозріле насіння гречки проростає, і через декілька тижнів у аналогічній фазі її розвитку проводять повторне дискування надземної маси рослин. Таким чином, за два етапи у грунт надходить біля 200–250 ц/га надземної маси гречки. За сприятливих погодних умов насіння гречки може зійти ще один раз і тоді надземну масу заробляють утретє.
Підвищити ефективність сидерату можна, якщо після першого укосу гречки на поле внести гній з розрахунку 100–120 т/га. Весною наступного року на удобрених полях висівають вико-вівсяну суміш на зелений корм.
Вико-вівсяна суміш на сидерат

Ранньої весни одночасно з ранніми зерновими висівається вико-вівсяна суміш. За високого рівня агротехніки врожайність зеленої маси вико-вівсяної суміші досягає 250–300 ц/га і більше.
Спосіб сівби – звичайний рядковий, що забезпечує рівномірне розміщення насіння на площі. При цьому рослини вики добре пригнічують бур’яни. Співвідношення при сівбі насіння вики і вівса 3–4:1. Це становить 100–120 кг/га вики і 50–70 кг/га вівса, всього – 150–190 кг/га. Насіння загортають на глибину 4–5 см. На легких ґрунтах глибину збільшують до 5–6 см.

За появи у вівса волоті або «сизих бобів» у вики, проводиться мілке дискування посіву, вноситься гній, поле знову дискується. За настання оптимальних строків сівби проводиться передпосівний обробіток і сівба пшениці озимої.
Гірчиця біла

Як сидеральне зелене добриво гірчиця біла характеризується швидким ростом вегетативної маси. Всього протягом 30–40 діб настає укісна стиглість. Ось чому, завдяки швидкорослості, її використовують як сидерат, висіваючи навіть у пізні строки (кінець липня–початок серпня), після збирання зернових культур. Урожайність зеленої маси досягає 200–300 ц/га.
Кращим строком сівби гірчиці білої є ранній, одночасно з ранніми зерновими культурами. Але потрібно відмітити ще одну її цікаву властивість як природного гербіциду – зменшує забур’яненість наступних культур у сівозміні. В зв’язку з цим, краще гірчицю білу сіяти після збирання зернових культур і використовувати у вигляді зеленого добрива. Сіють звичайним рядковим способом з нормою висіву 15–16 кг/га. На дуже забур’янених полях її краще висівати широкорядним способом (міжряддя 45 см), зменшуючи при цьому норму висіву до 10–12 кг/ га. Насіння загортають на глибину 3–4 см. Дискують на сидеральне добриво у фазі цвітіння–початку утворення плодів (стручків).
Редька олійна

У сучасному рослинництві редька олійна є відносно новою сидеральною культурою. Особливо велике значення вона має для вирощування на бідних і важких ґрунтах: поліпшуються фізичні властивості ґрунту, зменшується небезпека ураження хворобами, збільшується врожайність наступних культур. Це вологолюбна рослина з коротким вегетаційним періодом (45–50 днів від сівби до цвітіння). Вона формує 300 ц/га і більше високобілкової зеленої маси.
За врожайності зеленої маси редьки олійної понад 400 ц/га у ґрунті залишається N75-120P20-30K50-70.
Висівають редьку олійну звичайним рядковим способом з міжряддям 15 см. Норма висіву 2,5–3 млн. схожого насіння на 1 га (15–20 кг/га). Насіння загортають не глибше 2–3 см. Редьку олійну вирощують у чистому безпокривному посіві, а також її можна підсівати до кукурудзи на зелений корм у фазі 3–4 листків. Дискують на сидерат у фазі бутонізації – початку цвітіння.
Фацелія

Завдяки швидкорослості, особливо на ранніх фазах, вирощується на зелене добриво. Це однорічна одноукісна злакова культура; вона не уражається шкідниками і хворобами, добре пригнічує бур’яни, не вимоглива до ґрунтів і умов вирощування. Її краще вирощувати у суміші з іншими бобовими рослинами, які швидко ростуть, хоча часто вирощується і в чистому вигляді.
За врожайності зеленої маси фацелії біля 300 ц/га у ґрунті акумулюється N80P50K200.
Сіють звичайним рядковим способом на глибину 1–2 см з нормою висіву насіння 10–15 кг/га. Сіяти можна як весною, так і літом (червень–липень). Через 7–8 тижнів після сівби у фазі бутонізації – початку цвітіння дискують на зелене добриво.
Жито

Жито висівається в оптимальні строки (3 декада серпня). Весною перед колосінням зелена маса заробляється дисковим лущильником. При необхідності зелену масу прикочують кільчасто-шпоровими котками. Проводиться передпосівна культивація і висівається кукурудза, але розрив у часі між дискуванням жита і висівом кукурудзи повинен бути не менше, ніж два тижні. Це необхідно для виключення негативної алелопатичної дії цих рослин.
Пожнивні сидерати
Після збирання основної культури на зерно (пшениця озима, жито, ячмінь) найдоцільніше використовувати як сидеральні добрива хрестоцвіті культури у чистому вигляді (редька олійна, гірчиця біла) або у сумішці з вівсом.
По-перше, при цьому необхідно проводити лише пряме збирання основної культури. Розрив між збиранням зернової культури і сівбою сидерату має бути не більше трьох годин. За цей час необхідно провести лущення стерні, сівбу сидеральної культури і прикочування.
За технології з тюкуванням соломи, коли вона залишається деякий час на полі у валках, проводиться стрічкове лущення, висів сидерату і прикочування, на вільній від соломи площі.
Якщо неможливо провести даний комплекс робіт у стислі строки і не очікуються опади, то на цьому полі висівати сидерат не доцільно.
Несіяні сидерати
У практиці землеробства не прийнято говорити про втрати при збиранні зернових і зернобобових культур. Разом з тим, втрати врожаю за рахунок різних причин (погода, техніка, біологічні особливості сортів) існують практично завжди. Після мілкого обробітку залишене зерно у верхньому шарі грунту через деякий час проростає, з’являються сходи падалиці. Через 3 – 3,5 місяці зелена маса досягає досить значних розмірів і може використовуватись як «зелене» добриво. Наприклад, зелена маса падалиці вико-вівса може досягти 140 ц/га.
Використання нетоварної частини урожаю у поєднанні з сидерацією
Одним із найбільш дешевих і доступних енергетичних матеріалів для поповнення ґрунту органікою, культурного ґрунтоутворення є нетоварна частина урожаю сільськогосподарських культур – солома, стебла, коріння кукурудзи і соняшника.
Солома
Паралельно з гноєм і компостами, в якості органічних добрив можна широко використовувати побічну продукцію сільськогосподарських культур, і, насамперед, солому злакових культур.
Солома є дешевим джерелом органічної речовини для ґрунту. За вмістом органічної речовини та макроелементів (N, Р, К) 1 т соломи рівноцінна 3 т напівперепрілого гною. У 4 т соломи міститься близько 20 кг N, 10кг – Р2О5, 35–40кг – К2О, 8–10кг – Са, 3–5кг – Mg, 4–5 кг S. Крім того, у цій масі містяться мікроелементи: 20 г – В , 12г – Cu, 120г – Mn, 5г – Мо, 160г – Zn і 2 г – Со. Мікроелементів у соломі більше, ніж у зерні.
Необхідно пам’ятати, що 5 т сухої маси соломи містять у загальному близько 4,8 т органіки. В перерахунку на гній, із вмістом сухої речовини 25 %, це дорівнює внесенню 15,5 т гною. Тому недопустимим є спалювання побічної продукції, адже це неминуче призведе до погіршення водно-фізичних властивостей ґрунту, зменшення його біологічної активності, зменшення чисельності основних еколого-трофічних груп мікроорганізмів, загибелі корисної ентомофауни. Підраховано, що під час згорання 40–50 ц соломи і стерні, з кожного гектара втрачається безповоротно 20–25 кг азоту і 1500–1700 кг вуглецю. Залишена стерня пшениці (не спалена) зберігає 76 % опадів. А це 4–6 ц/ га додаткової урожайності зерна наступної культури.

За рахунок виключення процесу збирання соломи під час комбайнування, затрати праці зменшуються на 40–60 %. Безпосереднє використання соломи на удобрення майже у 8 разів зменшує затрати праці на приготування і внесення соломистого гною.
Мінеральні складові, які потрапляють у ґрунт разом із соломою, можна одержати й промисловим методом, і внести в ґрунт у вигляді мінеральних добрив, але такий прийом відсутній в технологіях органічного землеробства.
Удобрення соломою є не простим агрозаходом. Для того, щоб вона стала посправжньому цінним органічним добривом, а не наповнювачем, який ускладнює проведення обробітку ґрунту, необхідно створити умови для якнайшвидшого розкладання соломи.
Необхідно відмітити, що солома зернових культур, стебла соняшника і кукурудзи мають дуже широке співвідношення між вуглецем і азотом (50–100:1). Тому, щоб зменшити співвідношення С:N (оптимальне 20:1), а тим самим поліпшити умови мінералізації і сприяти активному формуванню біомаси мікроорганізмів, можна допустити внесення мінерального азоту. За його відсутності, прискорити розкладання нетоварної частини урожаю польових культур, може внесення гноївки або сівба сидеральних культур після подрібнення і загортання соломи в ґрунт. В останні роки у різних країнах світу та в Україні широко впроваджують технології пришвидшеної деструкції соломи та рослинних решток за допомогою біодеструкторів. Процеси, які у природі тривають роками, за використанням біодеструкторів відбуваються протягом 1,5–3 місяців. До того ж відбувається проста мінералізація органічної речовини й в повітря виділяється велика кількість вуглекислого газу. В результаті застосування препаратів–біодеструкторів у грунті збільшується вміст доступних рослинам форм азоту, фосфору та калію, знищуються патогени, які потрапляють у грунт через рослинні рештки, зростає вміст продуктивної вологи, підвищується врожайність сільськогосподарських культур на 10–30%.
Писаренко В.М. Система органічного землеробства агроеколога С.С. Антонця / В.В. Писаренко, А.С. Антонець, Г.В. Лук’яненко, П.В. Писаренко. 2016